Журналістське розслідування

Війна за житло
або Чи реально військовим «запасу» отримати квартири?

Трикімнатна квартира площею 60 кв. м. – це добре? А якщо на проживання у ній претендують 10 осіб одразу (із них четверо – діти)? Виявляється, все стає повністю зрозумілим лише в порівнянні.

«Кожен має право на житло» - стверджує основний Закон нашої держави. Щоправда, мати право і його реалізувати – погодьтеся, речі різні.
Відомо, що останнім часом (як, в принципі, і завжди) гостро стоїть проблема про забезпечення власним житлом. Особливо коли йдеться про військових. Особливо – коли про військових, звільнених у запас.
Якщо вірити вітчизняному законодавству, то першими серед військових право на житло мають ті, хто уже понад 10 років знаходяться на квартирному обліку, інваліди Збройних сил, учасники бойових дій та сім’ї померлих військовослужбовців, які загинули при виконанні службових обов’язків.
Є інший бік цього питання. Одним із основних документів у державі, які регламентують проблеми житла для військових запасу є Програма забезпечення житлом військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, затверджена Кабінетом Міністрів України ще 1999 року. Так от саме у ній зазначено, що протягом 1999-2003 років із 23 810 квартир, передбачених для забезпечення житлом звільнених військовослужбовців, надано 4 065, що становить 17 відсотків. Про наступні п’ять років офіційна загальнодержавна статистика та історія тактично мовчать.
У регіонах ситуація зі статистикою дещо простіша. Проте із квартирозабезпеченням така ж.
До прикладу візьмемо одне відносно невелике місто на півдні Хмельницької області. Таких самих міст за статусом та кількістю населення багато по всій Україні, та Кам’янець-Подільський вирізняється із їх числа неповторною історичною спадщиною, архітектурою та абсолютно унікальним природнім комплексом – каньйоном річки Смотрич. Хоча навіть цей список достоїнств не вберіг жителів міста від звичайного бюрократизму.
Отже, історія із життя. Один молодий лейтенант найсильнішої «від тайги до Британських морів» Радянської армії повернувся до Кам’янця, у якому він виріс, отримав освіту та знайшов свою долю. Він звільнений у запас за станом здоров’я – збройні сили наддержави, що помирала, подарували йому важку хворобу, через яку він отримав згодом пожиттєву ІІ групу інвалідності. Звісно, він мав право стати на квартирну чергу як офіцер запасу. Це був «буремний» 1991. Законодавство невстановлене, держави немає. За два тижні «народиться» незалежна Україна.
Коли лейтенант покидав місце проходження служби (м. Ясний, Росія, відстань від Москви – 7 діб потягом), існував порядок зарахування на квартирну чергу у військкоматі за місцем проживання. Черга, звісно, була для військових.
Згодом, коли все ж рідне місто у незалежній новонародженій Україні стало основним місцем проживання, то влада прийняла правовий акт, згідно якого всі без винятку повинні реєструватися для отримання житла у міськвиконкомах. Оскільки закон є закон, то лейтенант, який на той час мав уже сім’ю та півторарічну доньку, подав документи та заяву до місцевого органу виконавчої влади.
У цей час військові по всій країні задались питанням про те , чому вони повинні чекати на власні квартири в «одному казані» з цивільними. Прислухавшись до таких зауважень, влада знову внесла зміни: з 1992 року чергу перенесли до військкоматів. І от реальна ілюстрація закону «підлості»: ті, хто звільнений після 1992, уже отримали квартири (хто раніше, хто пізніше – не так важливо), а інші, міськвоконкомівські – ні.
Пройшло 15 років. Це якраз той термін, який гарантує отримання житла першочергово. Отже, рік 2007. Лейтенант запасу, який вже давно знайшов роботу, має двох дітей, але ще живе з батьками, вирішив поцікавитись, як просувається процес із отриманням квартири. Після нескінченно довгого оббивання порогів різних установ, вдалося вияснити, що він у черзі має ювілейний номер – 100.
І все б нічого, проте якраз до цього часу підходив термін здачі одного з нових будинків «для військових». Але «військкоматівських».
Бажання отримати житло штовхнуло лейтенанта на те, щоб спробувати якимось чином (до речі, законним) переоформитися на чергу у військкомат, де був реальний шанс нарешті вселитися у нову власну квартиру. Справа в тому, що закон не заперечує «перереєстрацію» з черги в органах виконавчої влади у військову. Після нелегких спроб виявилося, що офіцери запасу радянської армії мають набагато менше прав, ніж української, а тому процес того «переоформлення» зайняв би дуже багато часу, нервів та матеріальних «аргументів». Таким чином, доцільніше було б залишатися там, де є, ніж перебігати з одного місця в інше.
Рік 2008. Про квартирний облік вже майже ніхто не говорить. У будинку, що здали минулого року, як стверджують обізнані в цих питаннях особи, половина квартир уже продані, а інша – роздані військовослужбовцям контрактної служби. І всі наче задоволені. Держава затверджує нову програму інвестування та фінансування побудови житла, проте через фінансову кризу, усі проекти «заморожуються». У міськвиконкомі довідок про чергу квартирного обліку без близького знайомства нікому не надають, особливо журналістам. Навіть заступник голови з відповідних питань не має належного доступу до цієї надсекретної інформації.
Цю історію розповіла журналістці одна жінка, яка не за чутками знає про всі її події. І все б нічого. Тільки одне питання досі «витає в повітрі»: то чи реально офіцерові запасу Радянської армії, якої вже майже вісімнадцять років не існує, отримати власне житло? Чому він, як, до речі, і всі інші, яким просто не пощастило служити у вільній Україні, отримує майже у два рази меншу пенсію, ніж ті, хто звільнений з вітчизняних Збройних сил? Питання ці, здається, ніколи не знайдуть відповідей.
А лейтенанту залишається тільки чекати. Кращої долі і своєї черги. Може, коли «світле майбутнє» таки настане, він матиме можливість спокійно зустріти старість вже у власному житлі.
Сіра Анна, 21 ж