Історичний репортаж (мультик, Латвія)

Зірки на прапорі і в небі
(декілька штрихів з історії Латвії)
Сиджу і думаю: скільки років уже пройшло, а мемуари й написати ні з чого. Увесь час на гуслях граю. Та й усе. Таке враження, що працюю уповноваженим спостерігачем власної долі.
У мене все ще попереду! Хто знає, може якось світ ще почує про найстабільнішу та найміцнішу державу Латвію – батьківщину прекрасних і геніальних людей, засновницю нового конкурентоспроможного союзу на цій планеті…
А як все починалося… Ех, золота пора дитинства! Затишна хатинка під солом’яним дахом, музика, веселощі і виважений спокій буденної роботи.
А потім – перші наставники. Ось і його святість біскуп Альберт зі своїми ідеями утвердження й захисту віри «вОгнем і мЕчем». Виконав ритуал хрещення, оточив мене «охороною» аж до самого Балтійського моря, аби вберегти… Від кого, чого?
Виявляється, він був правий, дякувати Богу. Захистити таки потрібно було. Від Орди, яка в середині ХІІІ століття вирішали довести, «хто в домі головний». На щастя, віра, хрести і мечі таки взяли верх, і я, молода, пішла собі далі.
От він – новий визволитель, мудрий Іван ІV Грозний. Злий, суворий, зі своїми старими порядками і власним портретом. Сина бив, на мене косо поглядав, бо мав за основний метод виховання батіг, а не пряник. А поки він нервував, то сердечко й не витримало.
За ним прийшов іноземний наставник – дядько Карл ХІІ. Швед – високий, стрункий, мужній, непохитний. Поговорив про справи свої європейські, а через двадцять років утік, бо не він один проєвропейськими справами стурбований був. А обігнав його у справі цій благородній пан Петро І із сокирою в руках. От він вікно в Європу прорубав, бояр усіх в шапки одягнув, кораблі побудував… І відійшов на той світ національним героєм, залишивши мене на кордоні як пункт переправлення кудись у кращі світи.
Після нього в моєму житті нарешті з’явилася жінка. Її навіть шукати не довелося – сама прийшла. Більш того – пишна, досвідчена, іноземка, німкеня. Катериною назвалася, другою. Але як і всі фатальні фрау, погралася і поїхала, аби лиш самій задоволення отримати.
А потім військова техніка пішла – початок ХХ століття. Дідусь Ленін на бронетранспортері приїхав вірний шлях вказувати. Вказав. Поїхав, на щастя.
Тут я нарешті залишилась сама. Аж двадцять років сама приймала рішення. Здається, заслужила, не маленька ж. тільки Гітлер так не вважав. Прийшов, побачив, переміг. Не надовго, правда. Так і билися вони з «совєтами» з перемінним успіхом. Згодом – «Ура! Перемога!»… І нова напасть на мою голову. Довгі проблеми з коротким ім’ям – КДБ. Виникли, наче привиди, все навколо огорнули тінями підозри… Страшно, важко, але витримувалось, поки Він власною персоною не з’явився. Виявляється привиди були лише квіточками. Небо почервоніло, набрало багряного відтінку, все навкруг стало, мов нерідне. І лячно якось.
Дяка Богові, вождя змінила кукурудза і новий очільник з черевиком у руках. Він і людину в космос запустив, і з закордоном стосунки типу налагодив. Нічого сильно не змінив його наступник – Герой зі всіх сторін і з великої літери, який жив за принципом Тьоркіна – «Так скажу – зачеп мне орден? Я согласен на медаль!». Довелося йому ще тканини до форми доточити, бо нові нагороди не було куди почепити.
А потім лебедине озеро по всіх каналах. Нудно, одноманітно, якось дуже швидко одне за одним.
Нарешті, кольоровий телевізор – рік 1991. Той самий балет. Але вже на всіх каналах. І чорна стрічка на півекрану. Союз пережив найбільшу втрату – втрату самого себе, і з болем і жалем відмічав власну загибель.
А я таки отримала те, чого хотіла. Довгождана незалежність! Феєрверки в нічному небі, радість і крики щастя… І формально так я зараз і живу. Статус: вільна, підконтрольна. На своєму форті довелося почепити прапор із зірочками та синьо-білими стрічками. Чи надовго? Краще запитати: доки? І далі мріяти про наймогутнішу й найстабільнішу та про світле майбутнє…